Джонні Д.: міфи американського кінематографу

Видатні актори не завжди знімаються у видатних фільмах, прикладів цьому можна навести безліч. Новим розчаруванням для мене став і Джонні Депп зі своєю претензією на історичний художній фільм "Джонні Д.". Очевидно, "капітан Спарроу" втомився від безжальної боротьби з гігантськими восьминіжками й віддав свій безцінний талант на ростєрзаніє цілком середнячковому режисеру.

Перше, що кидається у вічі при перегляді фільму – відповідність усім стандартам голівудського кінематографу. Самотній герой з туманним, проте не менш важким минулим. Благородство й романтика відчайдухого розбійника. Штамповані монологи й вирвані з контексту фрази. Стереотипні сцени та сепієвий антураж 30-х. Але найголовніше – постійні посилання на особистість Джонні Депа. Ці всі прийоми перетворюють фільм на цілком "їстівний" продукт для пересічного американця. Що ж до наших глядачів, то навіть оригінальну назву ("Public Enemies") змінили таким чином, щоб зацікавити глядачів не історією американського гангстера (до речі, досить культової для американців особистості), а головним улюбленцем публіки – Деппом. Очевидно, на хвилі загального захвату всім відомою піратською кінотрилогією.

До речі, про "культовість" Джона Діллінжера. На відміну від Капоне (який для них приблизно те саме, що для нас – відомий розбійник 90-х "Солоха"), американці поважають саме Діллінжера і вважають його таким собі "Робіном Гудом", захисником бідних, оскільки навколо нього у свій час було створено чимало міфів. Офіційний сайт ФБР розвінчує деякі з них.

Безперечно, Діллінджер був харизматичною та веселою людиною, яка вміла привернути увагу людей. Захопливі втечі та перестрілки з поліцією так само мали місце в його житті. Але автори фільму упустили той момент, що Діллінджер нападав на поліцейські дільниці з метою розжитися зброєю та запастися куленепробивними жилетами. Згідно з даними ФБР, Діллінджер застрелив одного офіцера поліції, а якщо говорити про беззахисних людей, то він безліч разів використовував їх у якості живого щита. Награбовані кошти було використано для розподілу між членами його банди, а не для роздачі бідним. Останні любили гангстера за те, що той боровся проти багатих, але Діллінжер робив це з метою стати таким же, як і його вороги.

Побиття подружки Джонні – Евелін Фречетт, – також скидається на міф. Після відмови співпрацювати з ФБР їй висунули звинувачення в укритті злочинця від правосуддя й забрали до поліцейської дільниці для допиту. Проте, хоч цей допит і не був схожий на прогулянку в парку, ФБР насправді не застосовувало до неї фізичного тиску. Евеліна зі своїм адвокатом заявили про побиття, очевидно, з метою завоювати прихильність присяжних.

Історія кохання Джонні та Евелін, до речі, також вигадка бульварної преси. Джонні мав славу видатного ловеласа, а в рокову ніч своєї смерті він був у кіно зі своєю новою дівчиною на ймення Поллі Гамільтон, подруга якої – Анна Сейдж, – здала гангстера ефбеерівцям. Доля останньої, до речі, також відображає всю повноту американського бюрократизму. Заплативши їй п'ять тисяч доларів винагороди за смерть Діллінджера, ФБР не змогло домовитися з іміграційним відділом, тож Анну було депортовано назад до Румунії.

Останнього цвяха в труну міфу про "одвічне кохання Джонні та Евелін" вбиває той факт, що під час смерті Діллінджер мав каблучку з вирізьбленими словами "З любов'ю, Поллі", а в кишені – годинника з її фотографією. Згідно з загальноприйнятим міфом, Джон Діллінджер перед смертю сказав щось про своє кохання до Евелін. Декілька свідків підтвердили, що губи гангстера ворушилися, коли він лежав у калюжі крові. Нажаль, нікому не вдалося розчути слів, тож міф лишається міфом.

З позитивних сторін фільму хочеться відмітити реалістичні перестрілки. Тут режисер дійсно доклав зусиль, оскільки відчуття присутності під час стрілянини не відпускає ні на мить, а кожне влучання кулі змушує здригнутися.

Мій висновок – кіно на один раз. Без Деппа його навіть не цікаво було би дивитися, оскільки за рівнем фільм відверто слабкий і лаври "Хрещеного батька" йому аж ніяк не світять.